2021-01-15
...Якусь мить я думаю, ніби він мене ігнорує, але тоді розумію, що він не відповідає, бо не може брехати й не хоче казати правду.
— Ну? — кажу я та знов піднімаю арбалет, рада новому приводові нагадати, що я тут головна. — Скажи мені!
Він нахиляється вперед і заплющує очі.
— Передусім я ненавиджу тебе, бо думаю про тебе. Часто. Це огидно, але я не можу зупинитись.
Я приголомшено мовчу.
— Можливо, тобі таки варто мене застрелити, — каже він і затуляє лице однією довгопалою долонею.
— Ти зі мною граєшся, — кажу я.
Я йому не вірю. Я не куплюся на цей дурнуватий фокус, бо він вважає мене якоюсь дурепою, здатною втратити голову через красу; якби я була така, то не протягнула б у Фейрі жодного дня. Я підводжуся, готова вивести його на чисту воду.
Арбалети — не найкраща зброя на короткій відстані, тож я замінюю свій арбалет кинджалом.
Він не підводить очей, поки я обходжу стіл і наближаюся до нього. Я прикладаю вістря клинка до основи його підборіддя, як напередодні в коридорі, а тоді піднімаю його обличчя до свого. Він із явною неохотою пере¬водить погляд.
Жах і сором на його обличчі здаються надто реальними. Раптом я починаю сумніватись, у що вірити.
Я нахиляюся до нього так близько, що можу поцілувати. Його очі округлюються. Його обличчя виражає якусь суміш панічного жаху й жаги. А воно п'янке — відчуття влади над кимось. Над Карданом, про якого я завжди думала, що він геть не має почуттів.
— Ти справді мене хочеш, — кажу я, залишаючись досить близько, щоб відчути тепло його уривчастого дихання. — І тебе це бісить.
Я змінюю кут ножа, повернувши його так, щоб наставити на Карданову шию. Здається, він і близько не тривожиться так, як можна було очікувати.
Він і близько не тривожиться так, як тоді, коли я наближаю вуста до його вуст...