• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • 70 років депортації українців

70 років депортації українців

Олександр Довженко писав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Можливо трагедії в Україні повторюються знову і знову, бо народ не знає своєї історії, часто боїться її. Минає 70 років з часу депортації українців, а що ми знаємо про це? Навіть діти депортованих не завжди знали історію свого роду. Вже майже відійшло покоління людей, які пережили цю трагедію, уже їхнім дітям сімдесят. Сьогодні ці «діти» уже охоче діляться спогадами своїх батьків, своїми дитячими першими враженнями дорослого життя.

Отже 9 вересня 1944 Польський Комітет національного визволення (ПНВК) уклав три міжнародних угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: БРСР, УРСР і Литовською Радянською Соціалістичною Республікою. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР: «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з української — голова Рада Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям, білорусам, росіянам, русинам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.

Договір містив і таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК — генералом Миколою Булганіним.

Сухі рядки урядових документів… І тяжкі трагедії живих людей.

«Це був брутальний спосіб вигнання українців за етнічною ознакою, виїзд чи не виїзд з батьківського краю ставав питанням життя або смерті всієї родини.» - Степан Романюк

Отож очевидці згадують:

Спогади братів Михайла та Ярослава Палиці.

Михайло народився ще в Одрехові, я Ярослав вже в Іванівці. Та пам’ятаємо, що відбувалося з розповідей своїх батьків.

Батько розповідав, що приїхало їх багато з одного села і всі разом приїхали до Іванівки ( 1946р). Розказував, що люди не дуже гостинно приймали переселенців. Та з часом, коли побачили працьовитість, різні здібності до всяких спеціальностей, високу свідомість, то ставлення до переселенців відразу змінилося.

Батько ( Палиця Степан) розповідав, що привезли з собою корову, коня, усякі речі домашнього вжитку. Виїжджати не хотіли до кінця. Але коли пригрозили розстрілом, то не думаючи почали збиратися. Залишили в Одрехові велику дерев’яну хату нову, поле, господарку.

Мати ( Палиця Катерина) розказувала, що як прощалася з хатою, то так вчепилася за одвірки, що батько, як її відтягував, то ті одвірки витягнули і руки поранили.

Пам’ятають, що привезли з собою дуже гарну шатківницю для капусти.

Такої ні в кого не було, бо вона була велика, дерев’яна і з кріселком. Все село ходило позичати її і так вона і пропала.

Було видно, що батьки дуже сумували за рідним домом. Дуже часто збиралися в нас вдома ті, що разом приїхали з Одрехова. І завжди сподівалися, що колись таки повернуться в рідне село.

Та коли надія погасла, то обжилися в Іванівці, збудували хату, обзавелися господарством і стали господарити і тут.

Спогади Кузьо Ярослави Антонівни.

70 років переселення українців з Польщі.

Цього року минуло 70 років, як ми лишили мусово свої корінні пороги, і хочемо згадати цю трагічну історію. Били, мордували, обкрадали. Польсько – московський упир пив невинну кров, жорстокий рискаль закопав невинних мирних людей. Їх нема, лишився спомин, бо мертві живуть, як живі пам’ятають.

Знущалися над українцями, а батьків чи батьківщину ніхто не вибирає, а Бог створив людину в даній сім’ї і ми повинні черпати риси свого народу і бути патріотами своєї нації, якої нам бракує.

В обороні перед виїздом ставали УПА і самооборонці , але польське підпілля фізичним терором визначило строк виїзду, не дивлячись на пору року.

Від лютого 1945 року до червня сиділи під голим небом 10 тисяч людей (станція Угрів). В травні на лінію Вербковичі – Угрів польською бандою затримано поїзд, чоловіків старше 16 років витягнено і розстріляно. Цілі села було спалено.

В селі Мавковичі Перемиського повіту в ніч з 18 – 19 квітня вимордовано 153 жінок і дітей.

В селі Пискоровичі вимордовано 386 осіб українців, в селі Павлокомі- 365 українців, які сповідалися в церкві. Банда виламала двері в церкві, вирвали священикові чашу кинули на підлогу, а священика зв’язали, прив’язали до коня і ганяли по полях, поки не загинув ( свящ. Володимир Лемцьо). У 1944-1947 р. замордовано 40 греко – католицьких священиків. Останній Перемиський єпископ Йосиф Конциловський ув’язнений 1945 р. і загинув 17 лютого 1947 р.

Єпископ Григорій Локота ув’язнений 22 вересня 1946 року, помер 1950 р., як каторжник в Воркуті. З Перемиської греко – католицької дієцезії ув’язнених та в концтаборах було 52 священики, з яких 7 загинули, решта передано властям СРСР і вивезено в Сибір, звідки вони не повернулися.

На станції сиділи вигнанці українці, приїжджали поляки заставляли ( фізично) писати заяви що виїжджали добровільно ( так як і до колгоспів «добровільно» писали)

В нашому селі Дмитровичі було нова церква, правилося всього 1 рік і поляки знищили її. Ми як виїжджали, забрали з церкви образи від братства. В нашому вагоні везли ми образ Матері Божої, як хоронительки українського народу, а опікункою образу була покійна Стефа Чорняк. Цей образ є в Іванівській церкві, решта образів від братства в селі Майдан Гусятинського району.

Ми перші приїхали до Іванівки, хати були всі глиняні під соломою, не було чим палити. Сушили гній і так палили.

Почалася боротьба між УПА і нашими «червоними визволителями». Не урожайні роки були. Зерно били люди ціпами, а фінагенти стояли з мішками і все забирали. Дещо сховають в кулак і на жорнах змелють ( соя, горох, кукурудза), спечуть паляниць - і під подушку, а прийде облава «рубах» і заберуть, кажуть сховала бандерівцям. Позику треба було давати грішми, яких не було. Довелось запити з радянської чаші московську отруту.

Далі приїжджали переселенці з других сіл і приїхали від Сокаля. Поступово життя налагоджувалось. Влаштовували люди свій побут, продовжилось культурне життя. Був добрим організатором всяких заходів Саганський, який вів церковний хор і сільський хор, хоч і не був на зарплаті, але був організатором всяких культурних заходів, та залишив по собі добру пам’ять( допомагали йому Крут, Кантор, Климчак)

Привітав нас в Іванівці, Ковальчук Петро, який був великим організатором , освіченою людиною. Іванівка йому завдячує, бо із старої хати перебудував на Просвіту новий будинок, був учасником «Сокільського здвигу» у Львові, брав активну участь в українських товариствах в 1914 р.

В 1990 р Польща засуджує акцію «Вісла» як злочин проти українського народу.

Стогнали села в ранах і крові, не встигли взяти нічого тільки лютий гнів на ворогів. Ми все простили, бо так каже заповідь Божа.

Ми чули ті болі ще малими,

Той брязкіт куль і кайдан,

Як нарід знедолений плаче-

За що стільки терпіння і ран?

Якби там не було, минуле треба прощати.

Але не забувати, бо залишилось море крові і страхіть.

Ми всі українці мусимо єднатись,

Не бути західниками і східняками.

А хто з Лемківщини нехай гордиться.

Нехай нас Бог благословить, нехай міцніє наш авторитет в імя процвітання незалежної України

Сіймо зерна добра, порядності, мудрості.

Слава Україні!!!

Спогади Палиці Марії Андріївни 1934 р. н.

Приїхали ми в с. Іванівку в 1946 році. Всіх з Одрехова вже переселили, а залишились лише деякі родини. Батько нізащо не хотів покидати хати, яку збудував менше 5 років назад.

Прийшли вночі, всіх вистроїли в ряд ( нас було 5 синів і я одна дочка) і сказали до тата, якщо завтра не заберемось то всіх розстріляють.

Мама почала плакати і просити виїхати, і ми почали збиратись. Що з собою взяли? Легше сказати, що залишилося. А що можна взяти на одну підводу. Взяли саме необхідне. Жили в Одрехові не бідно. Мали 14 моргів поля, багато худоби, 100 кролів. Взяли одну корову і коня. Їхали 3 тижні. В вагоні і люди , і худоба.

Приїхали в Теребовлю перед Великоднем. Там пробули ще тиждень, а тоді поселили нас в Іванівку.

Дали хату з двох кімнат на дві сім’ї. І нас вісім чоловік жили в одній кімнаті.

А село наше Одрехова було велике і красиве. Проживало 700 сімей, була греко – католицька церква. А ще були дуже співучі люди, багато грали на музичних інструментах, хоча ніхто не знав нотної грамоти. В селі був великий хор, навіть драматичний гурток. Мені вже 80 років, а я пам’ятаю все, ніби то було вчора. І чомусь дотепер, коли згадаю свою батьківщину, кажу – «в нас вдома». І коли споминаю ці роки не можу щоби не заплакати.

Спогади Несторовича Івана Михайловича

Про розповідь батьків, про переселення українців з рідних земель у вересні 1945 р.

Я, Несторович І. М. народився 14 червня 1944 р в с. Рудавка Перемишлянського району (Польща) в багатодітній родині Несторовича Михайла Юрійовича і Катерини Антонівни. На час переселення мені виповнився один рік, і в товарному вагоні я вперше зробив перший крок.

25 вересня 1945 р. разом із сім’єю був переселений в с. Варваринці Струсівського району Тернопільської області в примусовому порядку.

Як згадували батьки, під час операції «Вісла» озброєні вояки радянської армії примусово виселили українців з їх рідних земель. На одну годину дали можливість зібрати речі і погрузити на підводи. Кругом крики, сльози, плач. В першу чергу посадили дітей на підводу, немічну бабцю і тітку – інваліда. Шестеро дітей плакали, чіплялись за мамину спідницю, ще більше додаючи жалю.

Романна, Мирослав, Галина, Ярослав, Іван, Марія. Взяли за погони годувальницю – корову, дещо з домашнього вжитку. Навіть спечений духмяний гарячий хліб не дозволили витягти.

Через годину, що встигли взяти, взяли і зразу хата спалахувала від солдатських факелів. Назад повернутися було неможливо, втрачена остання надія. Посадили на підводи, і разом з худобою, з домашніми речами посадили в товарні вагони і повезли невідомо куди. На станції Дружба нас висадили і дальше 4 км ми добиралися пішки по розподіленню.

Нас поселили в с.Варваринці в стареньку хату з напіврозваленою піччю, в дощову сльотаву погоду, без тріски дров. В одній кімнаті ми поселилися, а в іншій татова сестра зі сім’єю. Через кілька днів батьків записали в колгосп, де майже нічого не платили за трудодень. Діти залишились вдома під наглядом старенької бабці. Мама вдосвіта вставала, щоб щось зварити дітям на цілий день. Мама від зорі до зорі працювала на буряках, а батько працював їздовим.

Потроху життя налагодилась. Та тут нова біда – померла сестричка Галя. Медичної допомоги не було надано, бо батьків цілими днями не було вдома, і звичайна ангіна забрала від нас Галю. Старші діти пішли в школу, взуття не було, то до морозів ходили босими. Всі сусіди говорили, що такої дружньої сім’ї не бачили. Горою стояли один за одного, терпіли образи від місцевих, коли обзивали лемками. Тільки наполегливість, вміння переборювати труднощі дали можливість закінчити школу з хорошими оцінками. Брат Ярослав закінчив школу з золотою медаллю, медінститут з червоними дипломом, зараз викладає в мед університеті, доцент, кандидат мед наук. Брат Мирон закінчив Буданівський технікум, сестра Романна – культосвітнє училище, сестра Марія – харчовий технікум, я закінчив училище електрифікації. Кожен знайшов свій шлях у житті, самостійно вчились і працювали бо батьки не мали змоги їм надати хоч якусь матеріальну допомогу. З часом звертались в архів про компенсації збитків. Але в документах було вказано, що нам виділили будинок, 2 га землі. А насправді користувались 0,08 га присадибної ділянки.

По спогадах очевидців, нашу хату стодолу спалили і зараз там росте ліс.

16.08.2015 р.

Cпогади Савки Ольги с. Струсів.

Я народилася в с. Рудавка, Бірчанського повіту Перемишльського воєводства. Наша сім’я складалася з 9–ти осіб: тато – Савка Павло Михайлович, мама – Марія, шестеро дітей і бабуся Катерина. Мали хату, два сараї, новозбудовану стодолу і інші прибудови.

В господарстві було 2 коні, 2 корови, вівці, порося, кури, кролі. Поля було 18 моргів, лісу – 4 морги. Записано 7 гектарів і ще там щось.

Найстарший брат Михайло допомагав татові по господарству, а я пасла корови, дивилася за меншим братом Євгеном та сестричкою Іванкою. Мені тоді було 9 років. Поля в нас було багато, а робочої сили не було, тому тато кіньми відробляв тим, що в нас працювали. Жилося тоді непогано.

Запам’ятався 1945 рік. В селі щось коїлося. В день приїздили військові, а вночі теж якісь ходили. Брали все, що їм сподобалося. Люди боялися ночувати в своїх домівках. Ходили в лісок. Там збудували криївки. Там і ночували, але в тих криївках нам, дітям, не було чим дихати. Однієї ночі вбили нашого сусіда. Він українець а вона полька. Кому він заважав сказати трудно. Жінка вбитого серед ночі боса прибігла до нас в розпачі і просила тата допомогти їй. Тато пішов, допомагав мити, одягати, а зранку приїхали поліцаї, забрали тата до тюрми, казали, що він причетний до вбивства. Тримали тата, били, аж поки мама не завезла зарізане теля – відпустили.

В іншому краю села вбили ( повісили) стареньку жіночку і двох її дочок. Плач, розправа за повішаних. А хто все те робив?. Терпіли селяни. Неспокій і ворожнеча посилювалась.

1945 рік. Сім’я дома. Мама наварила вареників, всі снідають, а тут як сніг з білого неба їдуть військові. Їх було багато. Дивувалися люди чому появилися військові. А вони прибули виганяти жителів села з своїх ( їхніх) домівок. Ми жили скраєчку села, тому мали трішки часу зібратися, бо почали виганяти з кінця села. Люди бігли, плакали, діти лементували. Не давали навіть подумати що саме можна взяти в руки. Прибігли до нас, просили деякої одежі і хліба.

Тато запряг коней, посадив на воза маму, бабусю, шестеро дітей. Взяв вівса для коней, нам хліба і якусь одежину. До воза прив’язав одну корову, перехрестив своє добро і повіз нас до району. Там звозили людей з інших сіл, щоб потім відправляти далі. Поляки, які залишилися в селі забрали собі хто корову, хто порося, тато казав залишити все, бо нам не дозволено було брати. В районі примостили нам на стадіоні. Там ми пробули більше тижня. Ночами люди крадькома діставалися до своїх домівок, щоб дещо принести їсти чи одягнутися. Один чоловік пішов принести хліба діточкам – його вбили. Залишилася жінка з п’ятьма дітьми і хворою мамою. Я не знаю чому я не боялася, а пішла в село. Принесла кіточку бо вона нявкала. Діти хотіли їсти, не було де спати їм.

Потім нас відправили на якесь збіговисько біля границі, здається в Нижанковичі «охороняли, щоб ніхто не втік». Там – то ми зазнали бідоньки. Почало холодати. Ні їжі, ні одягу, ні найменших умов не було. Там тримали нас майже місяць. Ходили просити кусочок хліба чи якоїсь іншої їжі. Голодні, брудні, і в головах появилися напрохані «гості». Якої ще війни нам тоді треба було. Нарешті почали посадку на товарний поїзд. Вагони відкриті. Якими ми виглядали в той час – відомо лише Господу Богу. Нарешті нас привезли на Тернопільщину, привезли в с. Варваринці, Теребовлянського району, була одна вільна хата з якої вивезли поляків. В одному приміщенні чотири сім’ї, багато дітей, бо сім’ї були багатодітні. Спали на землі, застеленій соломою. Іншого комунізму не придумати. Потім дали команду вивозити з села поляків. Тата заставили кіньми вивозити. Нарешті нам дали домівку: одна кімната, маленька кухонька, якась стодола, сарайчик і комора. Та біда в тому, що в кімнаті яку ми одержали, зберігали кухонну сіль. Хоч звільнили кімнату від солі та радості було мало, кімната весь час була сирою, волога, пліснява.

З війська повернувся мамин брат Павло. Важко було розмістити всіх спати. Діти спали на печі – інші на долівках. Жовтень місяць. Холодало, голодні, босі й голі ми наближалися до зими. Та ще нас ображади місцеві жителі. Казали, що ми нічого не мали, а тому не привезли з собою. Тоді держава нам давала трошки картоплі, ячменю і фасолі. В мами на руках 9-та дитина. А ще 1947. Голод. Люди з Східних областей приїздили вимінювали речі на продукти. Хоч самі бідували, але ділилися чим могли з приїжджими.

А поля трохи нам дали аж на другий рік після переселення. Може господарювали б якось, та де там нова біда – колгоспи. Забрали землю, інвентар, зерно, одну корову.

Маму примусово записали до колгоспу. Працювала дояркою. Ми допомагали їй доїти, викидати гній та доглядали за найменшою сестричкою Славою. Татові вдалося влаштуватися на роботу в харчокомбінат. З кіньми йому було легше працювати. Хоч трохи підкріплював сім’ю. На канікулах ми працювали в колгоспі. На трудодень давали 4 копійки.

Діти пішли до школи. Літом заробляли собі на якусь одежину. Мамі на дитину давали якісь грошенята і дещо з одягу. Та в старших класах труба було заплатити по 150 рублів за учня. Тато змушений був продати одного коня, бо ми з сестрою були в старших класах.

Стає моторошно, як згадаєш про ті події. Боляче згадати як з нами поступили. Мали все – нема нічого. Батько мріяв повернутися в свою домівку – не судилося.

З тої Великої сім’ї нас залишилося три сестри. Я – Ольга, сестра Іванка та Ярослава. В мене двоє дітей, четверо внуків і п’ятеро правників. В даний час я проживаю в с. Струсів. Тут живе моя сестра Іванка з дочкою і внуками, а найменша сестра Ярослава проживає в м. Сміла Черкаської області. Всі ми пенсіонери з мізерною пенсією.

Після закінчення школи ми здобули професії. Я закінчила педучилище і працювала вихователькою в школі – інтернаті.

Спогади Марії Кадубець с. Струсів.

Наша родина у складі:

Голова родини – Кадубець Іван Йосипович – 1910 р. народження,

Члени родини: Кадубець Олена Василівна – 1910 р.,

Кадубець Йосип Іванович – 1931 р.,

Кадубець Василь Іванович – 1935 р.,

Кадубець Марія Іванівна – 1953 р.

У 1946 р. була переселена у Тернопільську область с. Темногайці на хутір «Вербиця» з с. Терева Сільна Сяньоцького повіту, Польща.

При переселені нами було залишено майно, яке складалось із житлового будинку – 420 м3 .

Сім’я мала 2,3 га землі. Вартість залишеного майна становила 3664 крб.

З слів матері: «На хуторі «Вербиця» ми одержали хату без вікон і дверей». Палити не було чим і де. В тій хаті поселили нас і ще одну сім’ю з чотирьох осіб.

Для того, щоб прогодувати сім’ю, батькам доводилось найматись на роботу у господарів, які проживали в інших будинках, за хліб, картоплю, борошно, молоко. Сім’я бідувала. Поміч від держави була нульова.

Батько тяжко захворів і в 1947 році помер у Кременецькій районній лікарні, де і похований.

Тому в 1948 році мати, на руках якої було троє дітей, без роздумування вступила до колгоспу імені Кірова у с. Темногайцях Шумського району Тернопільської області, де до 1968 року постійно працювала на фермі колгоспу.

На трудодні платили мізер зерна, а грошей нічого. Зимою палити не було чим, тому матері доводилось громадити стерню на колгоспному полі. «Добрі» сусіди донесли колгоспному начальству, що переселенка обкрадає колгосп.

Приїхали до нас участковий з району і кілька стрибків, але побачили нашу біду і маму не покарали. Як тільки підріс старший син, то його забрали у школу ФЗО на Донбас. І знову мати залишилась сама з двома малими дітьми.

Діти підростали, отримали певну освіту.

Кожен знайшов свою дорогу в житті.

Але мами моєї вже немає. Вона померла в 2001 році в с. Струсів Теребовлянського району Тернопільської області.

Спогади Костюжко-Гульоватої Ольги.

Я народилась в с. Ліщава Долинна Перемиського повіту Краківського воєводства. Наша сім’я: батько, мама, мамина сестра, я і моя старша сестра.

Ми не були багачами, але і бідними не були. Було кілька гектарів поля, свій ліс, лука, де паслась наша худоба, коні. Батько був на війні в 1939 році, потім повернувся і вже 1941 році 22 червня знову пішов на війну. Перед виселенням записували майно кожної родини, яку мали вивезти, але люди боялися, бо вивозили на Сибір, тож кожен старався записати менше, чим мав. А полякам то було на руку. В 1945 році вивезли всі українські родини з навколишніх сіл, а нас вивезли 15 лютого 1946 року. Пам’ятаю, була завірюха. Було дуже холодно. Нам дали бричку на двох колесах, бо коней в нас вже не було. Тато з війни не повернувся.

Пропав безвісти, так нам повідомили, коли ми шукали через Червоний Хрест. Воював до 1944 року, потім пропав. Але в село повернувся його товариш, з яким пройшов всю війну, і він сказав, що тато загинув на переправі через Одру. Отож 15 лютого, удосвіта, постукали у вікно, сказали щоб за 2 години зібрались і покинули свою хату. Світити не було чим, то збирались в потемках. Страшний то був день! Крики, плач жінок, дітей, лайки польських жовнірів.

Пам’ятаю: люди йшли пішком по снігу в пояс, тільки діти і немічні старці їхали на конях.

Я не знаю, де нас посадили в товарний поїзд. Везли цілий місяць. В березні нас привезли в Бережани. Там, не пам’ятаю, скільки ще стояли, поки розприділяли по навколишніх селах. Не було що їсти, люди мерзли бо були вдягнуті не тепло.

Наша сім’я попала в село Мечищів, що в 12-ти км. від Бережан. Десь аж в середині літа нам дали хату на 2 сім’ї. То був будиночок на 2 кімнати, посередині йшов коридор, що ділив будинок на 2 половини. В нашій жила сім’я з чотирьох чоловік і нас четверо. Щоб описати всі поневіряння, приниження, треба списати не одну сторінку нашого життя. Та що казати, і до нині коли ми маємо дітей, внуків і правнуків, місцеві люди нас мають за людей другого сорту, зневажають, хоч мали би поважати, бо є за що поважати той працелюбний, дружній народ, нашу лемківську націю.

Спогади про минуле Петра Івановича Плахтини (с. Лошнів)

Людина – це істота, живий механізм, який має мозок. А мозок їй даний для того, щоб вона думала, мріяла, згадувала і т. д. Ось і я вирішив згадати про те, що давно вже частково забуте.

Я народився в далеких 30-х роках в с. Телятин Грубешівського повіту Люблінського воєводства на Холмщині. Під час німецької окупації повітом став Томашів. В 1943 році закінчив два класи Телятинської семінарії української школи. Зараз я вже повнолітній. Мені минуло 18 років, але це треба рахувати навпаки.

Дитинство проходило в буремні 40-ві роки. Все проходило в страхові. Моя мама чи бабуся завжди говорила: «того не роби, так не роби, бо Бозя тебе покарає». Я слухав, виконував, вірив…Такі були часи.

Прийшов 1939 рік, їде обоз польської армії…За деякий час, слідом за ними почувся гуркіт моторів – рухається моторизована німецька колона. Це було і дивно, і страшно. Ніколи такого не чув, а тим більше не бачив. В нашій місцевості, крім підводи, нічого не було. І тут з’явилася колона. На чолі колони їхав мотоцикл, якого я побачив вперше. Це йшла колона німців, яка доганяла обоз польської армії. І тут я вперше почув від цього мотоцикліста, який їхав в голові колони, грізне німецьке слово «шед» - «геть». Це була війна Німеччини з Польщею. Правда, вона для нашого села була непомітною. Німецька колона наздогнала поляків за селом в сусідньому лісі. Невелика перепалка – і все закінчилося. Може, ще десь щось і було, але в нас настав спокій…

В селі поселилися німці. Побудували казарми. Почали господарювати… Пригадується, як німці в своїх казармах зустрічали Новий Рік…Гуляли, співали, веселилися в окремому приміщенні, а ми заглядали під вікнами. Хочу чесно сказати, що ніхто нас не чіпав і нашої присутності не забороняв. Навіть вартовий ходив стороною. А коли урочистий вечір закінчився і солдати розходились, один німець підійшов до мене і пригостив. Дав мені декілька штук печива зі свого подарунку. Звичайно, я зрадів і з великим задоволенням побіг додому, щоб похвалитися своїй бабусі. Але це було лише цього Новорічного вечора. А взагалі-то, по території розміщення військової частини, ходити було заборонено.

Скільки часу стояли ці казарми не можу сказати, як прийшли, так і пішли. Казарми розібрали. Лишилася гола площа біля церкви. Почалося нове життя. Правда, не дуже спокійне. Почалася міжнаціональна ворожнеча, ми не знали кого боятися – своїх чи чужих. Небезпека переслідувала і в день, і в ночі. На сході йшла війна, а в нас воювали «банди», але село є село і життя йшло своїм порядком. Дорослі займались господаркою, а ми пасли корови, коні та по силі можливості допомагали батькам по господарству.

Однак, спокій села часто порушували різні вилазки банд. Приходила ніч… Приходить хто не будь із селян (в селі була організована добровільна охорона) і вже поступає команда – тікайте, а куди? В поле, подальше від села. Кругом горіли села, але на велике щастя нас це лихо минуло. В полі люди мали відповідні «схрони», в яких часто приходилося знаходити притулок, не зважаючи на примхи погоди чи пори року.

Часто приходили посланці «з лісу» і давали команду, щоб зібрати для них відповідну кількість певних продуктів, вбрання чи знаряддя. Звичайно, заказ виконувався, іншого виходу не було. Захисту не було ні від кого чекати. І ось вже весною 1944 р. прийшла також чергова команда «з лісу», щоб зібрати певну кількість часнику та цибулі… Люди, збираючи данину, почали говорити, що лихо яке нас минуло, напевно вже прийде до нас. Так воно і сталося. 4 травня 1944 р. я пас худобу за селом. І тут приходить посланець і говорить нам, щоб забрати худобу, бо тут буде бій. Це була територія контрольована польською «бандою».

В село прийшла група українських партизанів, які мали вказівку пройти в одне із сусідніх сіл і там щось забрати, прохід вирішили зробити шляхом використання вогнепальної зброї. Але вони не розраховували, що на їхньому шляху дислокується польська банда.

Пригнавши худобу до села я дійсно побачив одного з цих партизанів. Він був у формі з тризубом на головному уборі. Зброя в нього була примітивна – карабін. Худобу погнали в другу сторону села, у більш безпечне місце. І тут же, на звільненій від худоби території, почався бій, який розпочали українські партизани. Але бій виявися з добре озброєною польською бандою. Поляки мали перевагу, як в зброї, так і в живій силі, вони використовували різнокаліберну автоматичну зброю. Ось тут і сталося те, на що не розраховували партизани. Українські партизани відступили, не витримавши навали поляків. Польська банда під командою Кемачинського (він мав у нашому селі власний млин) вдерлися в село. Почалася пожежа. Село перетворилося в суцільне згарище. Під час цієї акції від рук цих головорізів загинуло понад 30 чоловік. Війт села теж був власноручно застрелений паном Кемачинським.

Після цієї трагедії жителі села розгубилися по навколишніх селах Галичини. Ми опинилися в селі Пушків біля м. Белз. Ночували в Галичині, а на день виїздили в свої села працювати на полях. Доглядали за посівами на полях та огородах. Разом з тим будували якісь «буди», щоб можна було десь притулитись на зиму. І так продовжувалось щоденно. Наближалися жнива, а також наближався фронт. В нас особливих таких боїв не було. Німці тікали, а Червона армія успішно наступала. Обстановка якось втихомирилась, і в одному із сусідніх сіл люди, які приїхали на день на роботу вирішили залишитися ночувати в селі. Зібралася громада разом в одній стодолі, мовляв нас багато і нічого не буде. Але сталося не так як гадалося… В ночі банда вдерлася в село, зайшли в цю стодолу і почали робити «криваву розправу» над мирними незахищеними хліборобами, дітьми, жінками. Всіх покійників на 17 підводах привезли на кладовище в м. Белз. На кладовищі цих закатованих людей рідні та близькі мили, переодягали і хоронили в братській могилі. На мою думку, це вбивство робили якісь нелюди…

Мені всього не було змоги побачити. Таким, як я не дозволяли навіть дивитися. Я до цього часу не можу збагнути, як та свята земленька зношує таких нелюдів…

Дивлюсь: - лежить чоловік молодий, красивий, здоровий чоловік – перерізане горло;

- лежить немовля (рік – півтора) – сплющена голова ( казали очевидці , що його затискали в тиски)

- лежить жіночка, розрізаний живіт і втиснута туди дитина.

І багато інших жертв звіряче замучених.

Після цього всього, мною побаченого, прийшовши до дому, розказав своїм рідним. Вони були шоковані, розчаровані, а я не хотів ні їсти, ні пити, навіть не міг заснути… Один жах…

Я розповів якусь часточку пережитого та побаченого на власні очі, а таке дійсно було.. Дай Боже, щоб таке та йому подібне більше ніколи не повторилося.

На превеликий жаль, після звільнення села Червоною армією (це були жнива 1944 р.), міжнаціональні чвари продовжувались. Майже кожну ніч нас чекала якась небезпека. Терпець закінчився і жителі нашого села звернулися до «влади» про допомогу. Біля школи проходив мітинг, на якому просили, щоб «за будь-яку ціну» забезпечити нам спокійне життя… І тут почалася нова кампанія. Нам дали шанс переїхати в Східну Україну. Почали оформляти відповідні документи. На початку 1945 р. нам наказали залишити свої домівки і виїхати на залізодорожну станцію Бель для подальшої відправки в Запорізьку область УРСР. На з. д. станції Белз ми жили як цигани: хто в штучно збудованій «буді», хто в якомусь «шатрі», хто як міг… Свято Перемоги ми зустрічали в тих же умовах, на цій же станції. Після Перемоги був представлений нам товарний ешелон. Ми погрузились… і поїхали «в путь дорогу дальню». Пам’ятаю, що під час зупинки на з. д. станції Тернопіль я побіг по «май» (там росли якісь дерева), щоб замаїти вагон – це були зелені свята (Трійця). Далі наші мандри продовжувались… Правда, нашим кінцевим пунктом було не Запоріжжя, а з. д. станція Тростянець Сумської області. Тут ми залишили «товарняк»… І вже першу ніч ночували в одної жіночки в селі Смородина (неподалік Тростянця). В наступнім дні нас перевезли в село Боромля к – п ім. Сталінської конституції цього Тростянецького району. Ось так ми стали жителями Великої України. Родина працювала в колгоспі, а я пас корову. Правда, ми залишались для односельців не українцями, а поляками.

1 вересня 1945 р. я поступив в 3 клас Боромлянської початкової школи і закінчив дві чверті (до нового 1946 року). При вступі до школи я дав своє свідоцтво про закінчення другого класу. Вчителька глянула на нього і засміялася, що мене сильно здивувало. На мою думку, там не було нічого смішного. Але немає нічого дивного, все може бути… кожний має на це моральне право. Зрештою, я вам пропоную цей документ і ви самі визначіть причину того сміху…

Ще, будучи в першому класі, я міг щось сказати, яке не всім подобалось. Я може, ще тоді, цього не розумів, але, як говориться: «Слово не горобець – вилетіло не впіймаєш»), а відповідати приходиться самому. В школі в мене були різні випадки. Може це не цікаво, але я все таки розкажу. Перерва між уроками в школі. Всі учні, хто куди, а я став і співаю: «Був батько піяк, піяком і я, робили ми на пана, а пан як свиня». Ну, а тоді (як і тепер) «сексотів» вистачало. Пішли і доложили «цариці» (це прізвище вчительки), що я казав, що «пан свиня». Ну звичайно «цариця» пішла і сказала своєму чоловікові (він був вчителем старших класів).

Приходить «цар» (ми звертались до них «Прошу пані», «Прошу пана») і зразу до мене, а ну скажи, як ти казав, що «пан свиня»? Ну, я тут же і заспівав, а що залишалось робити. Правда, хоч і казав «давай лапу», але ніякої кари не було – лише пояснив, що таке було ще за панщини. Тепер «пан» - це ввічливе звернення – «прошу пана».

Був і такий випадок. Вчителька (цариця) провіряла домашнє завдання з Букваря. І тут я якось виразився (кинув свої п’ять копійок), що я краще знав, як та учениця, яку після мене питала вчителька. А вчителька каже: «Ти що думаєш, що ти краще знав...?». І тут сталось, що мало статися. Мене відправили в кут, поставили на коліна і руки догори. Ось так, за своїх «п’ять копійок», тяжко навіть згадувати, постояв на колінах до кінця уроку.

На перерві підходить до мене «цар», розпитав як, що і до чого. Каже, щоб більше такого не повторилося і щоб ти знав це, що на цій сторінці, як «Отче наш». І що ви думаєте, я його зрозумів. Навіть зараз бачу цю сторінку з Букваря: будинок і буква «Д», а далі текст…

Дім, дому, дім має дах, там мох. Правда, це смішно, але це був факт. Я дав слово і його дотримався.

Живучи на Сумщині ми вважали, що це тимчасове явище. Думка була одна – вернутися на ту територію, звідки виїхали. І ця думка нас не полишала. Як говориться: в гостях добре, а вдома краще. І в кінці 1945 р. ми вирішили все, що мали продати: корову, коня, інвентар і таке інше, а самі з ручною кладдю перебрались ближче дому на Тернопільщину. Поселилися в селі Лошнів Струсівського району. Отримали поле, стали займатись одноосібним господарством. Я з січня 1946 р. поступив в 3 клас на друге півріччя, в Лошнівську семирічну школу, яка з часом стала середньою. В 1953 р. закінчив 10 класів, а далі робота в колгоспі, служба в армії, училище механізації. Закінчив с/г інститут і дальше сільського господарства не залишав аж до виходу на пенсію і навіть ще трохи дальше. Зараз я пенсіонер і вже напевно не побачу цієї місцевості, яку залишив в далекому 1945 р, а хотілось би, щоб цей босоногий хлопчик Петро Іванович Плахтина побачив цю місцевість, де пас корову, і де промовив найдорожче для всіх нас слово Мама.

Кiлькiсть переглядiв: 58

Коментарi

  • CurtisGulge

    2017-10-31 14:35:49

    Мы ценим ваше время и делим с вами общие цели. Ваши продажи для нас главный приоритет. заказать продвижение интернет ресурса логин скайпа SEO2000[/url] оращайтесь договримся есть примеры работ логин скайпа SEO2000...